Прийшов Іван-Царевич до Баби-Яги.
Гнівний, мечем розмахує:
– Гей, стара карга, зроби мені баньку, та нагодуй, та спати поклади! Інакше – голову зніму.
– Зроблю-зроблю, Іваночку. А хочеш – моя онучка тебе віничком попарить, кваску піднесе?
– Ти що – з глузду з’їхала, стара?! І сама страхопуда, і внучка, напевне, не краща.
Попарився. Сів до столу.
– А хочеш, Іваночку, моя онучка поряд саде: медовуху пити, пісень співати?
– Ти знову за своє? І сама стерво була, і онуку під кожного підкладаєш!
Повечеряв, час спати.
– А хочеш, Іваночку, моя онучка з тобою ляже: солодку казку розповість, приголубить, зігріє?
– Йди, стара, зі своєю онукою під три чорти!
Прокинувся на світанку, вийшов з хатини: перед ним луг діамантовий, озеро кришталеве, тиша дзвінка… А з води дівчина виходить без одягу – небаченої вроди. Коси розкішні, довгонога, на золотавій шкірі ранкове сонце виграє.
– Ти хто, дівчино? – ошелешено питає Іван-Царевич.
– Я – онучка Баби-Яги. А ти хто, парубче?
– А я дурень! Дурень!