Специфіка аналізованого конфлікту обумовлена відмінностями в історичній, релігійній та цивілізаційній спадщині арабів і персів, яка на сучасному етапі набула форми суперництва двох сторін у духовній, міжнародній, політичній та економічній сферах.
Суперництво Ер-Ріяда і Тегерана в духовній сфері зумовлене релігійним фактором, що знаходить своє відображення у різному самовизначенні двох країн у системі внутрішньоісламських зв’язків: Іран є лідером шиїтської гілки ісламу, Саудівська Аравія — сунітської гілки ісламу. Національний інтерес зовнішньої політики саудитів полягає в поширенні релігійної концепції ваххабізму суннітського штибу, в той час як іранці роблять активні зусилля з експорту шиїзму та ісламської революції в сусідні країни. При цьому обидві сторони переконані в правомірності своїх претензій на лідерство в мусульманському світі: Саудівська Аравія — через свої релігійні повноваження, а Іран — через свою політику, що відображена у відкритому протистоянні США та Ізраїлю. На Іран покладено функцію духовно-політичного центру, рідного дому для всіх шиїтів, вбачають у державах Аравійського півострова спільного сунітського ворога, чия політична могутність втілюється у місцевих монархіях. Він також пише: «Тісна військово-політична співпраця цих монархій зі Сполученими Штатами, яких іранські духовні лідери називають «Великим Сатаною», не додає їм симпатій в очах утискуваних шиїтів».
Монархії Перської затоки, своєю чергою, серйозно стурбовані перспективою появи у регіоні так званої «шиїтської дуги» у складі Ірану, Іраку, Сирії та Лівану. Така геополітична конфігурація дестабілізує політичну обстановку в регіоні Перської затоки. Найбільшу загрозу вона становить для держав, у яких більшість населення представлена шиїтами, наприклад, для Королівства Бахрейн, у якому мусульмани-шиїти становлять 70% громадян. У ході арабських революцій вони повстали проти правлячого сунітського режиму. Опорою повстання, очевидно, був Іран. Хвилю заворушень вдалося придушити, а «шиїтський фактор» остаточно зміцнився в очах країн Перської затоки як небезпечний елемент, здатний зруйнувати монархічні традиції нафтовидобувних держав.
Таким чином, можна говорити про те, що релігійний фактор проявляється у зіткненні інтересів Саудівської Аравії та Ірану у країнах регіону. Насамперед йдеться про ослаблений американським вторгненням 2003 р. та де-факто громадянською війною Ірак. Скинувши світський баасистський режим С. Хуссейна, політичний істеблішмент Вашингтона зробив стратегічну помилку, результатом якої стало посилення іранського впливу в Іраку та регіоні Перської затоки. Зміцненню іранських позицій у Багдаді сприяють тісні зв’язки з багатьма іракськими лідерами, зокрема з багаторічним прем’єр-міністром Іраку Нурі аль-Малікі. Спроби Саудівської Аравії залучити Багдад до орбіти свого впливу поки що не увінчалися успіхом.
Успіхи Ірану на іракському фронті сприяли інтенсифікації двосторонніх відносин із Сирією. Взаємна антипатія по відношенню до С. Хусейна і загальна ненависть до США зміцнили зв’язки цього партнерства, багато в чому продиктованого геополітичною доцільністю. У разі падіння режиму Б. Асада, Саудівська Аравія матиме всі шанси, щоб встановити в Дамаску ворожий Ірану суннітський режим, оскільки більшу частину сирійського населення складають араби, які сповідують іслам суннітського толку. Наразі Саудівська Аравія та Катар активно вживають заходів щодо дестабілізації внутрішньополітичної ситуації в Сирії. Вони відкрито фінансують опозиційні угруповання, що вимагають повалення правлячого режиму та не приховують своєї причетності до розв’язання громадянської війни. Однак підтримка Ірану дозволила владі Сирії утриматися від повторення лівійського сценарію коли було знищено фізично керівництво держави на чолі з багаторічним диктатором М. Каддафі.
Проте експерти поки сходяться в тому, що в поєдинку Саудівська Аравія має велику кількість переваг, будучи найпотужнішим гравцем серед сунітських держав у мусульманському світі, оскільки сунітський іслам є домінуючим (90%). Крім того, на території Королівства Саудівська Аравія знаходяться найважливіші святині ісламу (батьківщина про рока Мухаммеда та колиска ісламу), що дозволяють йому претендувати на статус центру ісламського світу. Величезне значення у цій ситуації має також підтримка зовнішніх сил в реалізації політики США, що сприяло сприяло до 2018 р. реалізації саудівських зовнішньополітичних інтересів.
Раніше ми писали: Теперішня роль Саудівської Аравії у контексті глобального протистояння світових держав
Так склалося історично, що головним підґрунтям усіх релігійних воєн є боротьба влади. Іншими словами, суннітсько-шиїтське протистояння, що охопило протягом останніх тридцяти років Близький Схід, і цілий регіон Перської затоки, давно вийшло за межі конфесійного конфлікту і набуло яскраво вираженої геополітичної конотації. Тому не слід приймати сектантські розбіжності між двома країнами як ключовий фактор, що визначає політику, яку проводять непримиренні суперники, це лише один із інструментів у великій грі геополітичного маневрування. Полегшує цю гру той факт, що регіональний ландшафт визначається слабкими державами та різними місцевими угрупованнями, що підтримуються зовнішніми силами. Подібного роду угруповання найчастіше створюються у відповідності до сунітсько-шиїтського поділу. Також необхідно зазначити, що обидві країни самі активно заохочують доволі небезпечні форми сектантської політики.
Особливий інтерес представляє феномен суперництва Саудівської Аравії та Ірану у військово-політичній сфері. Політична стратегія обох країн будується на експорті політичних та ідеологічних установок, що культивуються, в сусідні держави. Саудівська Аравія позиціонує себе у світовому просторі як «консервативну державу», яка у всьому керується ідейними нормами ісламу. Це абсолютна теократична монархія, у якій монарх і глава королівського Дому Саудитів носить титул «Служителя Двох Святинь». Іранська ідеологічна установка, на відміну від саудівської, полягає в однозначній відмові від таких монархічних режимів, які можна спостерігати в арабських державах Перської затоки. Багато в чому саме побоювання щодо загрози з боку Ірану сприяли створенню в 1981 р. регіональної організації арабських монархій — Ради співробітництва арабських держав Перської затоки, «Священного союзу» арабських монархій проти Ісламської революції, арабського світського республіканського націоналізму в особі режимів Іраку, Сирії, Ємену. Заклики, що виходили з Тегерана, до повалення всіх монархій як неісламських політичних систем сприймалися в аравійських монархіях як пряма загроза. Лідер ісламської революції 1979 р. Аятолла Хомейні кілька разів заявляв: «Іслам і монархія є взаємовиключними, монархія чужа до ісламу».
Саудівську інтерпретацію ісламу він називав «американським ісламом». Подібні висловлювання ще більше загострювали відносини Ірану з головним оплотом ісламського монархізму та консерватизму Саудівською Аравією. На думку Аятоли Монтазері, ваххабізм був спочатку створений іноземними найманцями, основною метою яких було відвернути мусульман і заохочувати їх протистояння. Ваххабізм не має відношення ні до ісламу, ні до Корану.
Щоправда, варто зазначити, що незважаючи на антагоністичність поглядів стосовно характеру політичних систем одна одної, обидві країни підтримують думку про необхідність легітимації влади духовної еліти. У гоні за підтриманням статусу регіональної держави іранці, як і саудити, спираються, головним чином, на симбіотичні, зрештою домінуючі відносини з клерикальним класом. Обидві країни надали улемам унікальну можливість безпосередньої участі у державних справах.
Ворожий образ Ірану сформувався серед саудівської еліти через прагнення Тегерана поширити іранську модель «ісламської республіки» на арабські країни. Особливу небезпеку Саудівська Аравія бачить у можливості Ірану вплинути на шиїтські рухи в інших арабських країнах. Арабські країни, де шиїти задовольнялися раніше підлеглим місцем у суспільно-політичному житті, після «Арабської весни» 2011 р. прагнуть отримати доступ до управління цими державами за прикладом Іраку. Але досягти успіху шиїтські громади в арабських країнах зможуть лише за підтримки Ірану. Організацію заворушень у рамках «арабської весни» в районах компактного проживання шиїтів Саудівської Аравії та Бахрейну також приписують Ірану.
Іран вибудовує та підтримує відносини із шиїтами на Близькому Сході, розширюючи сферу свого впливу, до якої сьогодні входять Ірак, Сирія, Ліван, Бахрейн, Ємен. Формується шиїтська зона впливу, що на сьогоднішній день складається з Ірану, Сирії, Лівану («Хізбалла») і з недавнього часу хуситського руху в Ємені. Саудівська Аравія та Іран підтримують різні сторони у багатьох конфліктах на Близькому Сході. У Лівані Саудівська Аравія виступає проти опозиційних сил, насамперед проти «Хізбалли», і прагне підірвати вплив стратегічного партнера Ірану — Сирії. Іран підтримує шиїтів у Бахрейні, тоді як Саудівська Аравія надає допомогу правлячій родині Бахрейну, яка є сунітською. Болючою проблемою для Королівства Саудівскої Аравії була втрата сунітами влади в Іраку і як наслідок посилення впливу Ірану в цій країні. Саудівська Аравія не була готова змиритися з підтримкою при владі в Іраку проіранських політиків з політичної партії «адДаава» та ВСІРІ (Вища рада ісламської революції в Іраку), так що цілком закономірними можна вважати численні повідомлення про таємну підтримку, яка надається саудівцями та катаїрами сунітам Іраку аж до підтримки Ісламської держави в Іраку, яка мала б обмежити вплив шиїтів та знищити шиїтськи уряд в Багдаді, який у свою чергу отримував військову та ідеологічну підтримку з Ірану.
Ємен став черговою країною, де зіткнулися інтереси терористичного Ірану та Саудівської Аравії. Ер-Ріяд відстоює інтереси Абд Раббо Мансура Хаді, президента Ємену, який склав із себе повноваження та таємно втік із країни, Іран виступає на боці повстанців хоуситів, які є представниками зейдитського спрямування в шиїтському ісламі. Очевидно, що для Ер-Ріяда абсолютно неприйнятне знаходження проіранської держави шиїтів в безпосередній близькості від своїх кордонів. Сунніто-шиїтський конфлікт, що спалахнув у сусідній країні, може перекинутися на територію Королівства. Військова операція, яку де-факто очолив наслідний принц Магамед бін Салман, це була спроба стримати зростання впливу Ірану в арабському світі та допомогти зберегти президентське крісло нинішньому просаудівському лідерові.
Однак найвірнішим союзником Ірану в регіоні, як і раніше, залишається режим президента Сирійської Арабської республіки Б. Асада. Військово-політичний союз між Тегераном та Дамаском склався невдовзі після ісламської революції в Ірані. У той період «політичний іслам» набирав сили не лише в Ірані, а й у низці арабських країн. Незважаючи на те, що керівництво Сирії проводило жорстку державну політику, спрямовану на недопущення релігійної ворожнечі, в країні діяла ісламська опозиція, зокрема рух «Брати-мусульмани», який був сунітським рухом на противагу режиму алавітів, що походять з шиїтів на чолі з сім’єю Асадів. Наприкінці 70-х – на початку 80-х рр. відбувалися сутички між збройними силами Сирії та ісламістами з «Братів-мусульман». Кінець відкритому протистоянню було покладено 1982 р., коли урядові війська взяли штурмом бунтівне місто Хама.
У даній ситуації Іран виступав вигідним союзником сирійського керівництва. Ірано-сирійський альянс вирішував два важливі завдання, які стояли перед сирійським керівництвом, — допомога у придушенні антиурядового руху в лавах суннітської більшості та підтримка зовнішньополітичних амбіцій Дамаска в Лівані. Щодо Лівану, плани двох країн органічно доповнювали один одного. Дамаск вважає Ліван своєю зоною впливу в силу того, що під час Османської імперії і в більш ранні епохи він традиційно вважався складовою регіону Великої Сирії (аш-Шам). Іран прагнув підтримати шиїтські сили Близькому Сході. Тому підтримка в Лівані партії шиїтів «Хізбалла» була вигідна, і ця організація стала важливим інструментом впливу в Лівані як для Сирії, так і для Ірану.
Варто нагадати e цьому контексті, що станом на 2023 р., Хізболла є правлячою партією в цій країні, та надсилає свої шиїтські загони для боротьби з противниками Б. Асада у самій Сирії. Таким чином опосередковано виступаючи союзником Кремля у прагненні останнього втримати режим алавітів диктатора Б. Асада у Дамаску. Також Сирія та Іран розглядають угруповування «Хізбалла» як серйозний чинник протидії спробам США та Ізраїлю зміцнити свої позиції в Леванті на шкоду сирійсько-іранським інтересам у цьому регіоні.
У 2005 р. було укладено договір, який визначає принципи сирійсько-іранського союзу. Стратегічні плани двох країн збігаються і щодо Лівану. У ході сирійської громадянської війни, Іран є єдиною країною в регіоні, яка продовжує підтримувати режим Б. Асада, за винятком правлячої партії в Лівані, надаючи як фінансову, так і військово-технічну допомогу. Так, на початку 2012 р. Тегеран відкрив Дамаську кредитну лінію більш ніж на 3,6 млрд дол., продавав Сирії нафту за заниженою ціною, у боях з опозицією брали участь загони міліції шиїтів з Іраку та іранські елітні частини зі складу Стражів Ісламської революції.
Хоча відносини між Іраном та Сирією ґрунтуються на спільних політичних та стратегічних інтересах, слід зазначити, що особливу міцність йому надає та обставина, що при владі в Сирії з 1970 р. фактично перебувають алавіти, які є частиною шиїтського ісламу, що сприяє створенню «Шиїтського поясу» у регіоні Перської затоки, що надає Ірану перевагу в боротьбі з Королівством Саудівська Аравія за домінування у регіоні Перської затоки.
Таким чином, релігійний чинник, який здійснює визначальний вплив на протистояння терористичного Ірану та Королівства Саудівської Аравії представлена релігійним фактором, який виражається у різній самоідентифікації в системі внутрішньоісламських зв’язків. Іран є лідером шиїтської гілки ісламу, Саудівська Аравія — сунітської гілки ісламу. Національний інтерес зовнішньої політики Королівства саудівської Аравії полягає в поширенні релігійної концепції ваххабізму суннітського штибу, в той час як іранці роблять активні зусилля з експорту шиїзму та ісламської революції в сусідні країни.
При цьому обидві сторони переконані в правомірності своїх претензій на лідерство в мусульманському світі: Саудівська Аравія — через свої релігійні повноваження, а Іран — через свою політику, що відображена у відкритому протистоянні США та Ізраїлю. На Іран покладено функцію духовно-політичного центру, рідного дому для всіх шиїтів, які, вбачають у державах Аравійського півострова спільного сунітського ворога, чия політична могутність втілюється у місцевих монархіях.
Автор: політолог Мар’ян Лопата.