Варто наголосити, що всі чинники, які впливають на протистояння Королівства Саудівської Аравії та Ірану є взаємопов’язаними, і цим не можна нехтувати при аналізі аспектів протиборства цих країн у регіоні Перської затоки. Проте у даній ситуації вагому роль відіграє міжнародний чинник, який не настільки пов’язаний з протистоянням по лінії суніти-шиїти.
Суперництво між двома ісламськими країнами, які знаходяться менш ніж за 150 миль один від одного через Перську затоку, вже давно формує політику та торгівлю на Близькому Сході. Він має сектантський вимір – монархія Саудівської Аравії і більшість її населення становлять суніти, в той час як населення Ірану в переважній більшості шиїти – але в основному розігрується через опосередковані конфлікти в Ємені, Іраку та Лівані, де Іран підтримує ополченців, які дестабілізував регіон.
Напруженість досягла піку в 2019 р., коли ракетний та безпілотний удар по ключовому нафтовому об’єкту Саудівської Аравії ненадовго порушив половину видобутку нафти у Королівстві; Рух хуситів, що підтримується Іраном, в Ємені узяв на себе відповідальність, але офіційні особи США заявили, що Іран безпосередньо керував терактом.
У Ємені коаліція, яку очолює Саудівська Аравія, веде війну з хуситами з 2015 року. Офіційні особи Саудівської Аравії також неодноразово висловлювали побоювання щодо ядерної програми Ірану, заявляючи, що вони стануть головною метою будь-якого нападу з боку Ісламської Республіки.
Слід наголосити, що боротьба Ірану та Саудівської Аравії за вплив на Близькому Сході, крім геополітичного та релігійного підґрунтя, має і національне забарвлення. Іран є країною персів, стародавнього народу, що має унікальну культуру та славетне історичне минуле. Саудівська Аравія претендує на роль виразника інтересів усіх арабів Аравійського півострова, до того ж є хранителькою мусульманських святинь. В Ірані та Саудівській Аравії нині відзначається зростання перського та арабського націоналізму.
Важливим фронтом суперництва Саудівської Аравії та Ірану став Єгипет після Арабської весни 2011 р.. Повалення Х. Мубарака призвело до усунення балансу сил і в чергове показало, що для США незамінних «друзів» не існує. Поки що Єгипет перебуває в орбіті саудівських зовнішньополітичних інтересів, через загальну орієнтованість країни на Захід, зокрема, на співпрацю зі США, та економічну залежність від саудівських інвестицій. Тегерану в цій боротьбі залишається лише сподіватися на зростання рейтингу ісламістів та антиізраїльських настроїв.
Читайте також: Особливості відносин протистояння Королівства Саудівська Аравія та Ірану у регіоні Перської затоки
Загалом можна говорити про те, що події «арабської весни» дали можливість Ірану посилити свій вплив, встановивши союзи з країнами, сунітські диктаторські режими яких були повалені. Але гарантувати, що новостворені режими в Іраку, Сирії та тісно пов’язаним з нею Ліваном не залишать у середньостроковій перспективі іранський табір, неможливо. Ще одним важливим результатом арабських революцій стало загострення сектантських протиріч, оскільки послаблення державності змусило громадян повалених режимів з новою силою відчути свою релігійну ідентичність, перетворивши таким чином близькосхідну шахівницю на арену зіткнення шиїтів і сунітів.
Наступним важливим чинником суперництва Саудівської Аравії та Ірану у військово-політичній сфері є вирішення палестинського питання, що має першорядне значення у мусульманському світі. В Ер-Ріяді завжди розглядали палестинську проблему як «центральну ланку» арабо-ізраїльського конфлікту та системоутворюючий елемент у міжарабських відносинах, що сприяв «становленню та збереженню регіонального простору арабського світу». Протягом тривалого часу Саудівська Аравія змагалася із Сирією та Іраном за вплив на палестинців, особливо на рух ХАМАС. Ер-Ріяд виступає за «негайне припинення блокади палестинського народу» та «створення незалежної палестинської держави на основі справедливого та всеосяжного миру, що базується на міжнародній законності та міжнародних резолюціях».
У той же час заяви Ер-Ріяда про підтримку курсу Палестинської національної адміністрації на створення незалежної палестинської держави не свідчать про готовність Саудівської Аравії на ділі зайняти жорсткішу позицію щодо США з цього питання. Подібна риторика знизила рівень довіри до керівництва КСА, змусивши багато держав Близького Сходу поставити під сумнів правомірність лідерських амбіцій Ер-Ріяда. Здатність терористичного Ірану поставити під сумнів легітимність режиму Аль-Саудів в очах регіональної та вітчизняної аудиторії, перевершивши саудівське керівництво у вирішенні палестинського питання, викликає обурення Ер-Ріяда.
Відносини між Іраном, Ліваном і Сирією помітно зміцнилися від початку ХХІ ст. Також Іран підтримує тісні зв’язки з такими недержавними озброєними групами, як «Хезболла» та «Хамас». Саме іранці в 1979 р. сприяли створенню організації «Хезболла» в Лівані, яка згодом перетворилася на символ опору Ізраїлю і здобула підтримку більшої частини арабського народу. Ірану також вдалося стати найвпливовішим гравцем на палестинському полі, підтримуючи в Газі ХАМАС. У 2006 р. цей рух переміг на виборах до законодавчих зборів Палестинської автономії і незмінно є лідером симпатій серед палестинців, що можна розцінювати як явний успіх Тегерана. Таким чином, іранський президент М. Ахмадінежад, який відкрито критикував Ізраїль, став одним із найпопулярніших політиків «на арабській вулиці» і підвищив вплив Тегерана в регіоні до безпрецедентно високого рівня.
Загострює відносини двох країн ядерний чинник: набуття Тегераном ядерного статусу завадить здійсненню національних інтересів КСА, оскільки баланс сил і інтересів в ісламській спільноті буде порушений не на користь Ер-Ріяда.
Арабські монархії Перської затоки вже неодноразово висловлювали стурбованість ядерними планами Тегерана і передусім його відмовою від припинення робіт зі збагачення урану. На саудівську критику іранського ядерного досьє офіційний представник іранського зовнішньополітичного відомства Хамід Реза Асефі відповів так: «Ісламська Республіка виступає за звільнення всього регіону від ядерної зброї, проте наполягає на тому, що мирні атомні технології є правом усіх держав, зокрема Ірану».
США аргументує своє активне втручання тим, що отримання Іраном доступу до ядерної зброї негайно підірве договір про її нерозповсюдження, що відкриє шлях до ядерного озброєння багатьом країнам, що беруть участь у регіональних конфронтаціях. Такий стан справ є загрозою міжнародній безпеці, особливо з урахуванням того, що доступ до ядерної зброї буде полегшений для міжнародних терористичних організацій. Перспектива ядерного озброєння Ірану у поєднанні з неодноразово висунутим його вищим керівником гаслом «стерти з карти світу Ізраїль» є вкрай вибухонебезпечним сценарієм розвитку подій. Для США та Європи небезпека з боку Ірану є водночас суто гіпотетичною, тоді як для країн Перської затоки та Ізраїлю — через ідеологічні причини — безпосередньою загрозою.
Оскільки сьогоднішнє політичне керівництво терористичного Ірану, становище якого є досить міцним не зважаючи на недавні протести, які вирували в Ірані у другій половині 2022 р., є крайнім крилом консервативної частини іранської еліти, стрижнем його ідеології є нелегітимність існування Ізраїлю, який уособлює головного ворога ісламського світу взагалі та Ірану зокрема.
Ситуація з ядерним досьє свідчить про те, що в контексті геополітичного протистояння між Ер-Ріядом і Тегераном, які прагнуть посилити свій вплив у регіоні, не останню роль відіграє такий фактор позарегіонального впливу, як американське втручання у близькосхідний політичний процес. Розглянутий регіон є одним з основних напрямків зовнішньої політики США. До повалення С. Хусейна американці здійснювали політику подвійного стримування проти Ірану та Іраку, утримуючи монархії Перської затоки в орбіті американських інтересів. Сьогодні вони зберігають зацікавленість у підтримці «регульованої напруженості», ігноруючи позитивні зрушення у відносинах між ключовими регіональними акторами.
Американська стратегія передбачає використання внутрішніх конфліктів як головний інструмент реалізації власних національних інтересів. «У спробах отримати вигоду з ворожнечі між двома державами Сполучені Штати досі проводять політику мовчазного схвалення Аль-Саудів як арабське балансування проти Ірану. Такий підхід заснований на ідеї про те, що протиріччя між сунітами та шиїтами поряд з іншими джерелами напруженості об’єднають країни Затоки під егідою КСА в блок, що протистоїть Ірану. Таким чином, США зможуть контролювати іранський вплив у регіоні».
Звичайно, статус «довіреної особи» США та тісні зв’язки із Заходом давали до недавнього часу Ер-Ріяду певну перевагу в ірано-саудівській гонці за лідерство. Іран перебуває в опозиції щодо Вашингтона, боротьба з яким коштувала йому досить дорого: накладені на Іран санкції спричинили втрату провідних позицій на світовому ринку нафти. Однак навіть в умовах найжорстокіших санкцій іранському політичному істеблішменту вдалося значно наростити свій зовнішньополітичний потенціал, зміцнитись як одним з ключових гравців на Близькому Сході та утримати Сирію. Ця обставина дуже непокоїть політичну еліту Ер-Ріяда, яка усвідомлює те, що Іран, який вивільнившись від санкційного протистояння з США та Євросоюзом, може перетворитися на серйозного супротивника, чого допустити не можна. Аналогічної думки дотримується Ізраїль. Прем’єр-міністр Ізраїлю Б. Нетаньяху зробив низку гучних заяв про неприйнятність «угоди» з Іраном. Головні союзники Вашингтона в регіоні дали зрозуміти, що зроблені назустріч Ірану кроки будуть сприйняті як відмова американської сторони від партнерських зобов’язань.
Країною, де Саудівська Аравія досягла позитивних результатів за значних репутаційних втрат, став Бахрейн. 14 лютого 2011 р. у цій невеликій державі в зоні Перської затоки під впливом «арабської весни» почалися демонстрації протесту більшості шиїтів, що вимагало демократизації суспільства. У березні цього року для придушення заворушень та підтримки стабільності до Бахрейну увійшли саудівські війська та поліцейські частини ОАЕ. Ер-Ріяд підозрював, що за подіями у Бахрейні стояв Іран. Ер-Ріяд відносить Бахрейн, Катар, Кувейт, ОАЕ, Оман до своїх стратегічних союзників, тому Саудівська Аравія будь-якими способами домагатися збереження в цих державах лояльних їй політичних режимів.
Суперництво між Саудівською Аравією та Іраном не оминуло і економіку, яка, як відомо, безпосередньо залежить від нафтового експорту. Через те, що обидві країни — основні близькосхідні постачальники енергоносіїв, величезний вплив на динаміку їхніх відносин має фактор конкуренції в енергетичній сфері, який найбільше проявив себе у зіткненні інтересів держав, що становлять ОПЕК та ОПЕК+.
Обидві країни конкурують на світовому ринку вуглеводнів, оскільки економіки обох держав мають яскраво виражену експортно-сировинну орієнтацію, а нафта є головним джерелом їхніх валютних надходжень. У цьому контексті питання квотування видобутку та експорту нафти завжди служили предметом суперечки між головними гравцями ОПЕК, у нафтовому кошику якої Саудівська Аравія та Іран займають відповідно першу та другу позиції». За обсягом ВВП терористичний Іран займає п’ятнадцяте місце у світі і є найбільшим серед держав Близького Сходу та ОПЕК. Іран має другий за обсягом після Саудівської Аравії запас нафти у регіоні Перської затоки. Хоча, звичайно, іранська нафтова та газова промисловість значно поступається саудівській. Щоправда, не варто забувати про те, що в Ірану є вагомий аргумент, здатний змінити становище, що склалося.
Йдеться про контроль над Ормузькою протокою, перекривши яку навіть на короткий час, Іран завдасть серйозних фінансових та економічних збитків Саудівській Аравії. Всі перелічені фактори в сукупності з етнічними і сектантськими тертями, що виникають, схиляють Ер-Ріяд і Тегеран до «хронічної ворожнечі». Проте обидві сторони вважають за краще не доводити ситуацію до прямого військового протистояння.
Саудівська Аравія, побоюючись зміцнення позицій свого геополітичного конкурента, намагається шляхом поглиблення інтеграційних процесів у Рада співробітництва арабських держав Перської затоки створити противагу Ірану в регіоні. Ця організація пройшла шлях від зони вільної торгівлі до неповноформатної митної спілки у 2003 р. У 2008 р. було створено програму спільного ринку – вільного переміщення товарів, послуг, капіталів та осіб. У 2009 р. чотири держави – Бахрейн, Катар, Кувейт і Саудівська Аравія – підписали Угоду про валютний союз із спільною валютою. З 2009 р. розпочала роботу Валютна рада як попередник Центрального банку майбутнього валютного союзу в рамках Ради співробітництва арабських держав Перської затоки. Країни мали завершити формування митного союзу та спільного ринку до 2015 р., проте ситуація ускладнилася тим, що серед монархій Перської затоки немає єдності з низки важливих питань. Країни Перської затоки частково почали побоюватися саудівських претензій на абсолютне лідерство як у Раді співробітництва арабських держав Перської затоки, так і на всьому Близькому та Середньому Сході. Від єдиної валюти відмовилися ОАЕ та Оман. У грудні 2014 р. на зустрічі керівників Ради співробітництва арабських держав
Перської затоки було ухвалено рішення про створення об’єднаних сухопутних та військово-морських сил, а також загальної поліції, проте задуми так і не були втілені в життя. Молодші партнери Ер-Ріяда по Раді співробітництва арабських держав Перської затоки чудово розуміють, що без підтримки Вашингтона будь-які зусилля зі стримування Ірану та шиїтської експансії були приречені на провал. Вони також вважають, що політика «розрядки», яку США проводять щодо терористичного Ірану, має обмежений та тактичний характер. А тому не намагалися погіршувати стосунки з Вашингтоном, як це зробив офіційний Ер-Ріяд. Можна сказати, що в даний час «малі монархії» Перської затоки (тобто Кувейт, Катар, Бахрейн, ОАЕ та Оман) вибудовують особливі відносини зі США в обхід традиційного американо-саудівського союзу.
Підсумовуючи все вищесказане, приходимо до такого висновку: характерною рисою регіону Перської затоки є здатність трансформувати будь-яку політичну інтеракцію у традиційну для цього регіону форму суперництва. Саме міждержавне суперництво виступає основним конфліктоутворюючим фактором, здатним дестабілізувати регіональну систему безпеки, а також негативно вплинути на глобальну мирополітичну систему.
Найбільш яскравим прикладом міждержавного суперництва на Близькому Сході може служити боротьба за регіональне лідерство, що розгорнулася між Королівством Саудівська Аравія та терористичним Іраном. Перша група представлена релігійним фактором, який виражається у різній самоідентифікації в системі внутрішньоісламських зв’язків. До другої групи були включені: фактор відмінності політичних установок, палестинське питання, ядерний фактор і фактор позарегіонального характеру, який полягає в російському, китайському та американському втручанні в близькосхідний політичний процес. До блоку економічного суперництва увійшов фактор конкуренції в енергетичному секторі.
Аналіз показав, що рушійною силою відносин по лінії Ер-Ріяд-Тегеран є боротьба за владу в регіоні, а не сектантські протиріччя, які активно використовуються обома сторонами з метою делегітимізації один одного. Для сторін характерно застосування різних способів впливу на баланс сил у регіоні: Іран майстерно маніпулює діяльністю недержавних акторів, а також успішно розігрує свій козир щодо таких проблем, як присутність США у регіоні та палестинське питання. Саудівська Аравія, у свою чергу, має більшу фінансову силу, контроль над панарабськими ЗМІ та підтримку зовнішніх сил. Однак поки жоден з гравців не має набору переваг, достатнім для того, щоб боротьба, що спостерігається, змогла закінчитися однозначною перемогою одного з них.
На початку ХХІ ст. Саудівська Аравія потрапила до дуже складної ситуації. Зміна розстановки сил на Близькому Сході, ускладнення взаємин із США та внутрішньополітичні протиріччя вимагали від Королівства вироблення нової зовнішньополітичної стратегії, в центрі якої виявилося протистояння з Іраном. Саудівська Аравія готова будь-якими способами не допустити зростання гегемонії Ірану у регіоні, але ні Ер-Ріяд, ні Тегеран не доведуть справ до відкритого збройного конфлікту. Саудівська Аравія намагається закріпити свій вплив на провідні держави на Близькому Сході, використовуючи економічні ресурси. Окрім зміцнення власних позицій у регіоні вона прагне не допустити створення «шиїтського поясу» під егідою Ірану. Відносини зі США, безперечно, багато в чому визначатимуть політику Саудівської Аравії на Близькому Сході. Незважаючи на охолодження контактів між Вашингтоном та Ер-Ріядом, США потребують Саудівської Аравії у питаннях збереження свого домінування в зоні Перської затоки, а Королівство Саудитів зацікавлене у військово-технічній співпраці зі США та присутності американських військ у регіоні для захисту від щораз більш агресивної зовнішньої політики Ірану.
Автор: політолог Мар’ян Лопата.