Саудівська Аравія впливає на своїх сусідів у регіоні Перської затоки також і через Організацію Співпраці арабських держав Перської затоки, яка була створена у 1981 р., завдання якої були визначені в Хартії, яка ратифікована в 1982 році. Основна мета організації — координація, співпраця та інтеграція у всіх економічних, соціальних і культурних справах. Відносне регулювання було здійснено в економічних і фінансових питаннях, завдяки чому Королівство Саудівської Аравії має додатковий важіль впливу на арабські країни Перської затоки, які змушені враховувати думку саудитів у своїй енергетичні політиці. В склад Організації Крім Саудівської Аравії входять Катар, Бахрейн, Кувейт, ОАЕ та Оман, які є важливими нафтовидобувними країнами, і основним прибутком яких був експорт вуглеводнів.
Загальне завдання диверсифікації країн РСАДПЗ (Рада співпраці арабських держав Перської затоки) було сформульовано ще 1985 р. в Єдиній стратегії промислового розвитку, підписаної всіма державами-членами. У рамках цієї стратегії передбачалося наголосити на розвитку перспективних галузей: нафтопереробка, нафтохімія, чорна і кольорова металургія, цементна промисловість і т.д. У Єдиній стратегії промислового розвитку було вирішено, що кожна країна має спеціалізуватися на певній сфері промисловості (наприклад, відповідно до Стратегії Бахрейн мав сконцентруватися на виробництві алюмінію, в той час як монархії в Катарі – на випуску металургійної продукції, як-то феросплавів), а всі держави мали об’єднати свої зусилля на розвитку таких сфер економіки як нафтопереробна промисловість та нафтохімія.
Саудівське Королівство виступає в ролі єдиної держави Ради співпраці, яка має потенційні можливості для проведення в рамках цієї організації дієвої та ефективної «центросилової» політики. По суті, йдеться про природний процес розвитку регіональної інтеграції. Королівство є основною силою політичної взаємодії всередині цього об’єднання. При цьому неухильний розвиток Королівством двосторонніх контактів із країнами, що входять до Ради співпраці арабських держав Перської затоки, зміцнює регіональні позиції Саудівської Аравії.
Ще одним важливим фактором зовнішньополітичної сили Саудівської Аравії, як, зокрема, є безперервне нарощування військової могутності країни. У той же час Саудівська Аравія, незважаючи на володіння значним арсеналом сучасних озброєнь, не може вважатися потужною військовою державою, оскільки для оборони своєї території від можливої іракської агресії їй довелося звертатися за допомогою до США. У той же час, фактор військової сили не є переважним при визначенні можливості держави впливати на зміни, що відбуваються в регіоні. На етапі еволюції світу визначення центросилових можливостей тієї чи іншої держави першому плані висуваються такі критерії, як його економічний, технологічний і науковий потенціал, і навіть його внутрішня соціально-політична стабільність.
Втім, визначаючи можливості Саудівської Аравії як «центру сили» по відношенню до малих арабських держав зони Перської затоки, варто було б додати, що ця країна, безперечно, перевершує інші держави – члени Ради співпраці арабських держав Перської затоки та за чисельністю свого населення, розміром національної території, яка вже досягнута нею. міжнародній фінансовій могутності, як і за престижем, що визначається цією могутністю, у сфері світової політики.
Важливе значення для переважного впливу Саудівської Аравії в регіональному масштабі мають лідируючі позиції, які вона посідає у мусульманському світі.
Важливою історичною віхою, яка відіграла для утвердження Саудівської Аравії як великого регіонального актора у регіоні Перської затоки стала ірако-кувейтська війна на операція «Буря в пустелі» у 1991 р., коли Ірак захопив багатий на нафту Кувейт, що входив до очолюваної Королівством Ради співробітництва арабських держав Перської затоки. На території Королівства були розміщені військові формування тридцяти двох держав (найзначнішими серед них були американські), загальна чисельність яких становила не менше 750 тис. солдатів та офіцерів союзних армій. Саудівська Аравія взяла на себе левову частку витрат на фінансування багатонаціональних сил та виплату компенсації країнам, які постраждали від агресії. Крім того, на території Саудівської Аравії діяв кувейтський уряд у вигнанні. Там же знайшли притулок і сотні тисяч кувейтців, які тікали від іракської окупації.
Перемога сил антиіракської коаліції сприяла підвищенню престижу Саудівської Аравії та посиленню її впливу в рамках Ради співпраці арабських держав Перської затоки, як надійного партнера та очільника Організація, яка намагається водночас впливати на енергетичну політику інших держав, які мали б формувати її в узгодженні з Королівством.
У період після ірако-кувейтської війни саудівське Королівство порушило питання необхідності приділяти особливу увагу проблемі підвищення своєї обороноздатності як у національному рівні, і у межах Організації загалом. У листопаді 1993 р. міністри оборони держав Ради співробітництва ухвалили рішення про збільшення чисельності спільних сил «Щит півострова» з 8 до 17 тис. та включення до їх складу підрозділів військово-повітряних та військово-морських сил. У 1996 р. було прийнято рішення про збільшення чисельності сил «Щит півострова» до 25 тис. військовослужбовців та створення єдиної системи стеження та раннього попередження. Саудівські ППО мали скласти її основу.
Після кувейтської кризи, вже на початку 90-х років Саудівська Аравія докладала активних зусиль, спрямованих на врегулювання спірних проблем між державами – членами Ради співпраці, з одного боку, так і між ними та іншими державами, які не входять. до цієї організації, з іншого. У зв’язку з цим вона сприяла тому, щоб усі конфліктні ситуації, що існують між державами Ради співпраці арабських держав Перської затоки, були б вирішені лише шляхом переговорів.
Зміни міжнародного масштабу, що випливали із завдання формування антитерористичної коаліції у 2001 р., вимагали, щоб країни Ради співпраці арабських держав Перської затоки «зробили б надзвичайні зусилля для вирішення завдань економічного характеру – протидії зниженню світових цін на нафту». Вони мали вирішувати і принципове завдання. Темпи світового розвитку настільки великі, що впливати на них держави Ради співробітництва можуть лише «за умови, що вони мислитимуть спільно і розмовлятимуть зі світом єдиним голосом». Цим державам варто замислитися над тим, як зберегти «свою культурно-цивілізаційну самобутність в умовах, коли їхня арабо-мусульманська специфіка зазнає різноманітного і цілеспрямованого тиску, здатного спотворити її справжній зміст».
Однак, саудівський спадковий принц, яким був тоді Абдулла Абдель Азіз говорив про подальшу інтеграцію країн Ради співпраці арабських держав Перської затоки у ширшому контексті. По суті, у своїй промові в Маскаті (столиця члена Організації Оману) він вперше поставив питання про «наведення порядку в арабському домі» або, інакше кажучи, необхідність проведення реформ у межах арабського геополітичного співтовариства. Країнам Ради співпраці пропонувалося виступити ініціаторами цього починання.
Країни Ради співпраці арабських держав Перської затоки розглядаються керівництвом Саудівської Аравії «стратегічний тил Королівства». Його захист, що продемонстрували протести в Бахрейні кінця зими-весни 2011 р., було одним з найважливіших завдань саудівської зовнішньої політики станом на початок «Арабської Весни». Оцінюючи становище в Бахрейні як результат «дій Ірану», що спровокував «міжконфесійні тертя і релігійний екстремізм», саудівський «правлячий клас» домігся підтримки своєї точки зору членами Ради співпраці арабських держав Перської затоки та Ліги Арабських Держав.
Підсумком розвитку подій у цьому напрямку стала передислокація частини спільних сил Ради співпраці арабських держав Перської затоки «Щит півострова» (велику частину яких склали саудівські збройні формування) на територію країни-учасниці цієї регіональної організації – Бахрейну. Характеризуючи на початку квітня 2011 р. становище в Бахрейні, поширений саудівським кабінетом міністрів прес-реліз наголошував на тому, що перекинуті до Манами сили Ради співпраці арабських держав Перської затоки «сприяли зовнішнім спробам дестабілізувати становище в братській державі». Повертаючись до цієї ідеї, саудівський сановник зазначав, що «формування «Щит півострова» поклали кінець іранським посяганням».
Ситуація в Бахрейні кристалізувала саудівську позицію щодо Ради співпраці арабських держав Перської затоки, визначивши рух до її структурної перебудови. У травні 2011 р. Рада співпраці арабських держав Перської затоки оголосила про «поетапне включення» до свого складу Йорданії та Марокко, що дозволило б створити «розширений регіон Затоки». Міркування, пов’язані з регіональною безпекою, посідали основне місце у списку «вигод», які Рада співпраці арабських держав Перської затоки отримала би у разі реалізації проекту «розширення». Згідно саудівських зовнішньополітичних інтересів умовою вступу до Ради співпраці виступає приєднання до Угоди про спільну оборону та зміцнення колективної оборони в умовах зростання сучасних загроз, що дозволить протистояти регіональним викликам.
Раніше ми писали: Роль енергетичного чинника Королівства Саудівської Аравії у взаємовідносинах з США у реалізації зовнішньополітичного потенціалу у регіоні Перської затоки
Відкриваючи 19 грудня 2011 р. в Ер-Ріяді чергову сесію Вищої ради Ради співпраці арабських держав Перської затоки, тодішній король Абдулла бен Абдель Азіз, звертаючись до глав держав Перської Затоки, говорив про «епоху викликів, які потребують пильності». Наголошуючи, що, якщо країни Ради співпраці не хочуть «зіткнутися із забуттям і слабкістю», вони зобов’язані «перейти від етапу співробітництва до етапу союзу – іттіхад», що передбачає відмову від частини національного суверенітету. У Саудівській Аравії ініціатива Короля Абдулли бен Абдель Азіза була охарактеризована як «вираження загальної відповідальності глав держав Ради в умовах, коли арабська нація переживає епоху свого розвитку, що кидає виклики».
Реалізація пов’язаної з «союзом» держав Ради співпраці арабських держав Перської затоки ініціативи не виглядала як справа доступного для огляду майбутнього, а «відповідальність» голів держав, що входять до Ради співробітництва, формальна через побоювання, пов’язані з посиленням саудівського впливу. Якщо безумовним прихильником «союзу» виступив Бахрейн, інші держави Ради співпраці арабських держав Перської затоки далекі від того, щоб негайно підтримати ініціативу саудівського монарха. Прес-реліз міністерської ради Ради співпраці арабських держав Перської затоки, що відбувся в Джідді 2 вересня 2012 р., підкреслював, що «у світлі зауважень держав-членів» ідея «союзу» вимагає «великого часу та додаткових консультацій».
Однак рух до розширення інтеграційних процесів у лавах Ради, яка є «консервативною» відповіддю на виклик дестабілізації всього Близького Сходу, та регіону Перської затоки є очевидно тенденцією. Саудівська політика спрямована на те, щоб максимально можливою мірою виключити зовнішні сили (Іран, насамперед) та їхніх союзників з числа гравців на арабському геополітичному просторі, як і пом’якшити наслідки політичних змін у регіоні. Заключне комюніке нараді на Міністерській раді Ради співробітництва арабських держав Перської затоки, що відбулася наприкінці листопада 2014 р. за участю міністрів закордонних справ Йорданії та Марокко, виражало глибоку тривогу у зв’язку з іранським втручанням у внутрішні справи держав Ради співпраці, яке підриває безпеку та стабільність регіону.
Саудівський курс на перетворення Ради співпраці на «союз» мав безпосереднє відношення до зміцнення спільної оборони та безпеки. У грудні 2013 р. на саміті в Ель-Кувейті було досягнуто домовленості про створення «єдиного військового командування держав Затоки» зі штаб-квартирою в Ер-Ріяді. Раніше, у листопаді 2012 р. на розгляд глав держав Ради співпраці було представлено Угоду про взаємодію у сфері безпеки, затверджену ними на грудневому саміті того ж року у Манамі.
Проголошуючи метою Ради співпраці арабських держав Перської затоки «захист безпеки та стабільності держав Ради співробітництва», вона передбачала широку співпрацю між національними спеціальними службами. У листопаді 2013 р. ця Угода була підписана у саудівській столиці.
Використовуючи цю Угоду як привід для приборкання активної зовнішньополітичної діяльності Катару (який прагнув стати другим «центром сили» Ради співпраці арабських держав Перської затоки), Саудівська Аравія (підтримана Бахрейном та Об’єднаними Арабськими Еміратами – ОАЕ) на початку березня 2014 р. відкликала свого посла. Це був безпрецедентний крок, здійснений задля зміцнення саудівських позицій і протидії здійснюваним Катаром контактам з тими політичними структурами («Брати-мусульмани» були однією з них), які розглядалися в Ер-Ріяді як «терористичні» і іранської регіональної політики, що діють у фарватері. Опублікована 5 березня 2014 р. спільна саудівсько-бахрейнсько-еміратська заява звинувачувала Катар у тому, що він «не виконує підписану ним Угоду про взаємодію у сфері безпеки», розвиваючи взаємодію з «організаціями, що становлять загрозу безпеці та стабільності держав-членів Ради».
Також варто підкреслити, що в регіоні Перської затоки як єдиний багатосторонній регіональний форум з питань безпеки Рада співробітництва арабських держав Перської затоки (РСАДПЗ) не є надто ефективною. По-перше, у своєму нинішньому вигляді вона фактично є військовим альянсом, який має на меті стримування Ірану і недопущення поширенню впливу останнього в регіоні. До цієї організації не входять Іран та Ірак, які тривалий час були противниками аравійських монархій, а також зовнішні держави, які надзвичайно зацікавлені у безпеці нафтогазоносного регіону, зокрема Китай, Євросоюз (ЄС), Індія, Японія, Росія та США. По-друге, Рада співробітництва арабських держав Перської затоки так і не спромоглася стати багатостороннім майданчиком для врегулювання кризових ситуацій, вирішення конфліктів або здійснення заходів щодо значного зміцнення стабільності в регіоні.
Крім того, всередині Організації не виявилося механізму, що б дозволив державам Перської Затоки відверто дискутувати на тему загроз, що постійно виникають у сповненому конфліктів регіоні, і про потреби у сфері безпеки. Це стало особливо серйозною проблемою з врахуванням низки викликів зовнішнього характеру, що країни Ради співробітництва арабських держав Перської затоки що вимагають посилення міждержавного співробітництва.
Таким чином, Раді співпраці арабських держав Перської затоки домінує Саудівська Аравія, яка спрямовує зовнішню політику організації як найбагатша, найбільш ресурсна та відповідно найважливіша країна серед усіх монархій Перської затоки, і яка сконцентрована на намаганні протидіяти зростаючому впливу Ірану в регіоні Перської затоки, особливо в таких країнах як Ірак та Сирія, де є значне та впливове, дружнє Ірану шиїтське населення.
Автор: політолог Мар’ян Лопата.