У період, що передував Ісламській революції 1979 р., персів Ірану і арабів Саудівської Аравії пов’язували протекція США і тісні узи монархічної солідарності, що зміцнилися у світлі комуністичної загрози, що насувалася. Повалення шаха і встановлення нового політичного ладу поклали край відносно добрим відносинам двох держав внаслідок поглиблення ідеологічних розбіжностей. Потім була ірано-іракська війна 1980–1988 рр., під час якої Королівство Саудівська Аравія надавала дипломатичну та фінансову допомогу іракській владі. Розрядкою у двосторонніх відносинах було відзначено період президентств Рафсаджані та Хатамі у Ірані. Проте американське вторгнення до Іраку 2003 р., події «арабської весни» та саудівська інтервенція в Бахрейні призвели до інтенсифікації вектора ірано-саудівського протистояння, яке до останнього часу визначало геополітичну ситуацію у регіоні Перської затоки.
У Саудівській Аравії спадковий принц Фахд і принц Абдалла (обидва майбутні королі) спочатку вітали ісламське ідеологічне забарвлення іранської революції, причому Фахд заявив у січні 1980 р., що «новий режим в Ірані виступає під прапором ісламу, який є нашим девізом, а Абдалла стверджував, що «Священний Коран є конституцією обох наших країн, і тому відносини між нами більше не визначаються матеріальними інтересами чи геополітикою».
Проте спроби режиму аятоли Хомейні експортувати свій бренд революційного політичного ісламу та розпалити хвилювання в арабських державах швидко поклали край будь-якому початковому оптимізму. У січні 1980 р. іранське державне радіо оголосило про плани створення сил для експорту революції, а вже в лютому передало заклик до повстання проти королівської сім’ї саудівської. Наприкінці 1981 р. пов’язане з Іраном угруповання «Ісламський фронт визволення Бахрейну» було звинувачено у підготовці невдалого перевороту з метою повалення правлячої родини Бахрейну.
Ірано-іракська війна, що почалася у вересні 1980 р., відразу ж поставила арабські країни Перської затоки перед перспективою розширення театру бойових дій (вже в перші місяці війни Кувейт двічі зазнавав ракетних ударів). Загроза дестабілізації регіону, що виходила від Ірану та Іраку, призвела до того, що після багаторічного обговорення різних планів створення регіональної організації те, що стало Радою співробітництва арабських держав Перської затоки, було створено за лічені місяці – у період з лютого до травня 1981 р. Як зазначав кувейтський політолог Абдар -Ріда Асірі, Рада співробітництва арабських держав Перської затоки виникла з «вимог реальної політики», щоб захистити країни, що входять до нього, а також суспільства в цих країнах, від «нетрадиційних загроз».
Хоча переговори про створення блоку з восьми країн (включаючи Ірак та Іран) проводилися в Джидді (Саудівська Аравія) у 1975 р. та в Маскаті (Оман) у 1976 р., революція в Ірані та ірано-іракська війна призвели до того, що Іран та Ірак було виключено з бачення іншими державами Перської затоки механізмів забезпечення безпеки у регіоні. Таким чином, до 1981 р. з’явилися два елементи регіональної динаміки – Рада співробітництва арабських держав Перської затоки як вільний блок держав-однодумців, так і Іран з Іраком, які не увійшли до цього блоку. Намітилися також контури третього елемента, яким виступило США. 23 січня 1980 р. президент Дж. Картер у щорічному зверненні до Конгресу «Про становище країни» заявив: «Будь-яка спроба будь-якої зовнішньої сили отримати контроль над районом Перської затоки буде розцінюватися як замах на життєві інтереси Сполучених Штатів Америки, і такий замах буде відбитий будь-якими необхідними засобами, включаючи збройну силу». Втім, ця заява була зроблена у відповідь на введення радянських військ до Афганістану у грудні 1979 р. і не спрямована проти Ірану або на підтримку якоїсь із монархій Перської затоки.
Відправною точкою багаторічної фази протиборства стала ісламська революція в Ірані, яка відбулася у 1979 р. Нова ідеологія Тегерана, в яку була закладена не тільки антиамериканська та антиізраїльська, а й «антисаудівська» складова (у зв’язку з тим, що Саудівська Аравія є провідником інтересів Вашингтона в ісламському світі) викликала і продовжує викликати тривогу в Ер-Ріяді. Цю обставину використовують у своїх інтересах США, що мають серйозний інтерес до багатого на вуглеводні регіону, а з другої половини XX ст. впливають на політичні процеси на Близькому Сході.
З середини 1950-х років. до ісламської революції 1979 р. головним союзником США у регіоні був Іран на чолі з шахом, що надавало Ірану додаткові можливості у боротьбі регіональне лідерство. Однак після ісламської революції та зміни керівництва держави, її ідеології, Іран прагнув проводити нову політику під гаслом «Ні Захід, ні Схід, Іслам». Під Заходом малися на увазі насамперед США, на Сході — Радянський Союз, який також був противником Ірану головним чином через свою політику атеїзму, а також насаджування комуністичних режимів по всьому світу, в тому числі в ісламському. Варто наголосити, що Азербайджан, який на час Ісламської Революції в Ірані контролювався Радянським Союзом, був населений головним чином шиїтами, а Ірані від 1979 р, фактично проголосив себе захисником всіх шиїтів у регіоні. Крім того, на території самого Ірану проживає велика азербайджанська етнічна меншина, що викликало додаткову напруженість між Іраном та Радянським Союзом, оскільки Радянський Союз, його спеціальні служби використовували гібридні засоби впливу через етнічні та релігійні меншини в різних країнах, щоб дестабілізувати правлячий режим, розхитати ситуацію та встановити своє правління, що йшло врозріз з прагненнями Ірану до своєї домінації в регіоні Південної частини Каспійського моря, а також у регіоні Перської затоки.
Читайте також: Особливості відносин протистояння Королівства Саудівська Аравія та Ірану у регіоні Перської затоки
Фактично Іраном були згорнуті відносини як із СРСР, так і зі США. Були також розірвані угоди, згідно з якими американські компанії мали право експлуатувати природні багатства Ірану (від 1955 р.), про військове співробітництво (від 1959 р.). Іран виступив проти Кемп-Девідської угоди про мир між Ізраїлем та Єгиптом, яка була підписана у 1978 р., і від якої почався процес нормалізації стосунків між найважливішою північно африканською країною та одним з фактичних форпостів США на Близькому Сході, внаслідок чого були розірвані всі зв’язки з Ізраїлем та дипломатичні відносини з Єгиптом, які підтримувалися на досить високому рівні за часів правління іранського шаха. Іран взяв курс на підтримку палестинців у їхньому протистоянні Ізраїлю та почав надавати допомогу Організації звільнення Палестини. США у свою чергу зайняли відверто ворожу позицію щодо Ісламської республіки, не визнали зміну влади в Ірані та заморозили закордонні активи країни, що сприймалося у Тегерані як підготовка до військової інтервенції з боку США.
Таким чином, на рубежі 70-х та 80-х рр. н. XX ст. у регіоні Перської затоки виникла нова геополітична реальність, ірано-американські відносини йшли на спад, ситуація змінилася у бік гострої конфронтації внаслідок захоплення у Тегерані у листопаді 1979 р. американського посольства та заручників. Реакція Заходу, насамперед США, не забарилася. У 1980 р. президент США Дж. Картер розірвав дипломатичні відносини з Іраном і започаткував санкційну політику проти терористичного режиму в Тегерані. Усі наступні президенти США лише посилювали санкції проти Ісламської республіки Іран. У цьому руслі слід розглядати, зокрема, і різку критику іранської ядерної програми, розробку якої було розпочато ще за шаха, але продовжено з новою силою за правління духовних аятол Ірану.
В Ірані встановилася республіка, яка, на думку нового духовного керівництва країни, мала справді ісламський характер. Улаштування нової держави, на чолі якої стояв духовний лідер (рахбар) аятола Хомейні, було докладно викладено в його теорії «Вілаяте факіх». Ісламська республіка була покликана забезпечити дійсне втілення в життя принципів Корану та мусульманського права з позицій доктрини шиїтів. У країні функціонують республіканські інститути виконавчої та законодавчої влади – президент та парламент, які обираються на загальних виборах. Уряд забезпечує громадян необхідними умовами життя, але спрямовувати і контролювати державну діяльність покликаний духовний лідер (рахбар), тобто авторитетний ісламський богослов-законознавець (факіх) за сприяння Наглядової ради з 12 богословів та правознавців. Важливо, що цей принцип державного будівництва знайшов відгук у душах багатьох мусульман у світі. Разом з жорсткою позицією Тегерана з палестинського питання і непохитною лінією щодо США це сприяло підняттю авторитету Ірану.
Що ж до Саудівської Аравії, її роль на Близькому Сході після іранської революції також змінилася. Це сталося багато в чому завдяки зміцненню стратегічної військово-політичної співпраці зі США, внаслідок чого Ер-Ріяд став позиціонувати себе як лідер коаліції арабських «нафтових монархій» Аравійського півострова. У 1981 р. була створена Рада співробітництва арабських держав Перської затоки (РСАДПЗ) — регіональна організація, сформована за керівної ролі Саудівської Аравії, для досягнення інтеграції в політичній, економічній, військовій сферах, а також для політичної протидії Ірану в регіоні в ході ірано-іракської війни. До неї увійшли Саудівська Аравія, Кувейт, Бахрейн, Катар, ОАЕ та Оман. До пріоритетних завдань Ради було віднесено спільну оборонну політику. Вирішили створити об’єднані збройні сили «Щит півострова» на зразок американських сил швидкого реагування. Слід зазначити, що Саудівська Аравія має найчисленнішу армію і несе основне навантаження за військовими витратами Ради співробітництва арабських держав Перської затоки. Динамічне зростання доходів від нафти з другої половини 70-х років. дозволяв Саудівській Аравії закуповувати сучасну військову техніку та залучати іноземних фахівців.
Проте, напад Іраку на Кувейт у 1990 р. та наближення до кордонів Саудівської Аравії армії С. Хусейна продемонструвало нездатність саудівських збройних сил захистити свої кордони та змусило керівництво країни прийняти військову допомогу від західних держав. Не слід також забувати про керівництво Ірану, яке під час ірано-іракської війни намагалося експортувати «ісламську революцію» до арабських країн. Тому в 90-ті рр. Саудівська Аравія докладала значних зусиль у розвиток військового потенціалу. Але ні закупівлі сучасної зброї, ні створення власного військового виробництва, ні навчання фахівців не дозволили королівству стати незаперечним лідером у регіоні. Сьогодні 85% озброєння Саудівської Аравії американського виробництва, проте реальний потреб розвитку збройних сил Королівства Саудівської Аравії не відповідає обсягу озброєнь, що поставляються, внаслідок чого королівство продовжує серйозно залежати від військової співпраці зі США.
Слід наголосити, що боротьба Ірану та Саудівської Аравії за вплив на Близькому Сході, крім геополітичного та релігійного підґрунтя, має і національне забарвлення. Іран є країною персів, стародавнього народу, що має унікальну культуру та славетне історичне минуле. Саудівська Аравія претендує на роль виразника інтересів усіх арабів Аравійського півострова, до того ж є хранителькою мусульманських святинь. В Ірані та Саудівській Аравії нині відзначається зростання перського та арабського націоналізму
Таким чином, можна виснувати, що відправною точкою багаторічної фази протиборства стала ісламська революція в Ірані, яка відбулася у 1979 р. Нова ідеологія Тегерана, в яку була закладена не тільки антиамериканська та антиізраїльська, а й «антисаудівська» складова (у зв’язку з тим, що Саудівська Аравія є провідником інтересів Вашингтона в ісламському світі) викликала і продовжує викликати тривогу в Ер-Ріяді.
Автор: політолог Мар’ян Лопата.