Вивченням питань національних меншин, зокрема української національної меншини, займаються дослідники різних наукових дисциплін. У Польщі, незважаючи на відносно низьке національне та етнічне розмаїття до повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році, знання з цієї тематики поступово розвивалися та поглиблювалися, особливо соціологами, антропологами та істориками – Адамчиком Л., Лодзінським С. (Adamczuk 2006), Саксоном А. (Sakson 2014), Гальчаком Б. (Halczak 2010).
Цю тему розглядали також представники інших наукових дисциплін, зокрема географи – М. Барвінський (Barwiński 2008, 2013, 2014) та інші. Найвагомішою роботою в цій галузі є праця М. Войтащика (Wojtaszczyk 2015). Тим не менш, всебічного аналізу особливостей української національної меншини, окрім історії, деяких культурних питань та зв’язку цієї меншини зі своєю батьківщиною – Україною, дуже бракувало.
У цьому дослідженні ми ставимо за мету висвітлити особливості освіти української національної меншини, яка залишилася в Польщі після Другої світової війни та з 1989 року, коли розпочалася демократична трансформація Польщі, до 2021 року, коли був проведений останній Національний перепис населення. Стаття більше присвячена освіті української національної меншини в Польщі без урахування економічних мігрантів та біженців внаслідок російського вторгнення в Україну у 2014 та 2022 роках. Таким чином, дослідження буде зосереджене на польських громадянах українського походження та їхній організаційній інфраструктурі. Крім того, ми прагнемо розглянути особливості польського законодавства щодо національних меншин та інформацію двох національних переписів населення, проведених у 2002 та 2011 роках, які надали нам дані про кількість громадян, які ідентифікують себе як українці.
Українці як національна меншина, а також біженці та економічні мігранти є найбільш територіально розпорошеною національною меншиною серед усіх національних та етнічних груп Польщі (Barwiński 2008). В даний час вони проживають переважно на півночі Польщі, але їхнім традиційним ареалом розселення була південно-східна частина Польщі (Barwiński 2013). Через таку високу концентрацію вони не утворюють великих скупчень (Barwiński 2014). Однак, безсумнівно, навіть невеликий відсоток меншин, як у цьому випадку, робить ці гміни відмінними від решти Польщі з точки зору національного та етнічного розмаїття їхнього населення. Тому, незважаючи на очевидне зловживання цим терміном, у цій роботі ми будемо називати їх “українськими” гмінами.
Українську національність під час перепису населення 2002 року вказали 30 957 осіб, у тому числі 16 797 жінок і 14 160 чоловіків. Майже однакова кількість людей проживала в міській і сільській місцевості (15 300 і 15 600 відповідно). Знову ж таки, переважна більшість мала польське громадянство (27,1 тис.) і розмовляла польською мовою в домашньому спілкуванні (27,5 тис., у тому числі 10,2 тис. виключно польською). Українську мову в домашньому спілкуванні задекларували 19,5 тис. осіб. Також у випадку українців певна група респондентів вказала російську мову (понад 780 осіб), а майже 300 осіб вказали лемківську мову як мову, якою вони спілкуються в побуті. На відміну від німців і білорусів, представники української меншини були значно більш територіально розпорошені. Найбільша кількість українців проживала у Вармінсько-Мазурському воєводстві (11 800), за ним йшли Нижньосілезьке (1 400), Підкарпатське (3 000), Підляське (1 300), Поморське (2 800) та Західнопоморське (3 700) воєводства. Менша концентрація існувала також у Любуському (670 осіб) і Мазовецькому (580 осіб) воєводствах. У жодній з гмін представники української меншини не перевищували 20% населення. Найбільший відсоток українців проживав у гміні Лельково Браневського повіту Вармінсько-Мазурського воєводства (18,5%) (Wojtaszyk 2015).
В українській громаді Польщі наразі помітні різні ступені відчуття національної ідентичності, що охоплюють спектр настроїв від тотального українства до подвійної польсько-української ідентифікації. Асиміляційні процеси найбільш помітні серед найстарших людей, народжених до 1947 року, які пережили найсильнішу післявоєнну дискримінацію та денаціоналізацію.
Безсумнівно, за результатами Всеукраїнського перепису населення 2011 року, кількість осіб, які декларують приналежність до національної, етнічної чи регіональної меншини, значно зросла порівняно з 2002 роком. (Struktura narodowo-etniczna, językowa i wyznaniowa ludności Polski 2015) Однак, це було пов’язано, головним чином, зі специфічною методологією дослідження, зокрема, можливістю вказати подвійну національну та етнічну ідентифікацію. Видається, що питання підвищення рівня відчуття національної та етнічної ідентичності не є актуальним для польського суспільства.
За результатами перепису населення 2011 року українська національність стала другою за чисельністю національною меншиною в Польщі. Її задекларували 51 001 особа (на 20 000 більше, ніж у 2002 році), у тому числі 29 163 жінки і 21 838 чоловіків. На відміну від 2002 року, відбулося певне зростання міського населення, яке тепер становить 61% української меншини (31 300 осіб). Більшість українців мали польське громадянство (39,5 тис.). Серед тих, хто декларував подвійну національно-етнічну ідентифікацію, поряд з українською, була польська (20,8 тис.), лемківська (1,1 тис.) та білоруська (близько 600 осіб). Польською мовою вдома розмовляли 45,4 тис. осіб, 21,8 тис. вказали також українську, а 2,2 тис. – російську. Невеликі групи українців, близько 700 і 300 осіб відповідно, задекларували використання лемківської та білоруської мов. Близько половини представників української меншини визнали українську мову рідною (25,7 тис.). Польську мову задекларували 21,8 тис. осіб, а російську – 2,2 тис. осіб. Існувала також невелика група (близько 500 осіб), яка визнала рідною лемківську мову.
Згідно з Національним переписом населення, проведеним у 2011 році (Struktura narodowo-etniczna, językowa i wyznaniowa ludności Polski 2015), українська національна меншина в Польщі є дуже розпорошеною групою. Найбільше їх проживає у Вармінсько-Мазурському воєводстві (13,4 тис.). Другим за величиною кластером несподівано виявилося Мазовецьке воєводство (6,6 тис.). Великі групи також були помітні в наступних воєводствах: Люблінському (2,2 тис.), Малопольському (2 тис.), Підкарпатському (4,1 тис.), Підляському (2,7 тис.), Поморському (4,2 тис.) (Halczak 2010) та Західнопоморському воєводстві (майже 5 тис.) (Gudaszewski 2015). Станом на 2002 рік українське населення не перевищувало 20% населення в жодному з муніципалітетів (Sakson 2014). У чотирьох гмінах Вармінсько-Мазурського воєводства, одній гміні гмінного воєводства та одній гміні Західнопоморського воєводства представники української національної меншини перевищують поріг у 10% населення.
Також важливо дослідити організаційну інфраструктуру української національної меншини в Польщі, яка існувала після початку демократичних перетворень, оскільки такі організації надають додаткові можливості для вивчення української мови.
На зламі 1989 та 1990 років у Варшаві відбулися зустрічі представників українських кіл, відомі як “Український круглий стіл”, на яких було прийнято рішення про створення організації, яка б представляла українське населення в Польщі. Відповідно, у лютому 1990 року УТСК було перетворено на нову організацію – Об’єднання українців у Польщі (ОУП), керівництво якого в переважній більшості складалося з людей, які не займали керівних посад в УТСК (Halczak 2010, с. 115). З цього моменту почалося серйозне зростання чисельності українських організацій, деякі з яких проіснували недовго. Серед інших був створений Союз українців Підляшшя. Крім часопису “Наше слово”, почало виходити кілька україномовних і польськомовних періодичних видань на теми, що стосуються української меншини, зокрема двотижневик “Гомін”, який видає “Фундація розвитку української освіти “Заграва”, та щоквартальник “Над Бугом і Нарвою”, який представляє Союз українців Підляшшя. Місцеві радіостанції Вармінсько-Мазурського, Поморського, Підляського та Підкарпатського воєводств транслювали програми українською мовою. Навчання української мови проводилося як у державних установах, так і на курсах, організованих Об’єднанням українців у Польщі. Такою можливістю скористалося близько 2 500 осіб. В університетах Варшави, Кракова, Щецина, Познані та Любліна з’явилася можливість вивчати українську філологію. У середині 1990-х років кількість українців, які проживали в Польщі, оцінювалася в 200 000-300 000 осіб. Вони були другою за чисельністю національною меншиною в Польщі (Chalupczak, Browarek 1998, с. 27, 68, 74-75, 80; Zerelik 1997, с. 46).
Не менш важливим правом, яким володіють національні та етнічні меншини, є можливість вільно об’єднуватися і створювати організації. Положення з цього приводу містяться в Законі від 7 квітня 1989 року. “Закон про об’єднання”, який скасував попередній принцип ліцензування об’єднань меншин (Законодавчий вісник 1989 р. № 20, ст. 104). Зміна в законі уможливила дуже швидке зростання кількості національних організацій.
Створення нових інституцій було пов’язане з тимчасовими проблемами, особливо фінансовими, які відчували організації, що існували до 1989 року. На початку 1990-х років раніше функціонуючі об’єднання почали змінювати свої назви, програми та керівництво, а на перший план вийшли молоді активісти (Janusz 2013, с. 16-17).
За даними Центрального статистичного управління, у 2011 році в Польщі налічувалося майже 200 різних національно-етнічних об’єднань, у тому числі 11 українських організацій, які налічували понад 6 000 членів (Релігійні конфесії, національні та етнічні об’єднання в Польщі 2009-2011).
Ці цифри видаються заниженими. М. Барвінський вказує на існування 15 українських об’єднань у 2012 році (Barwinski 2013, с. 162-197). Серед українських організацій домінує Об’єднання українців у Польщі (колишнє Українське суспільно-культурне товариство), яке налічує близько 6 000 членів (Barwiński 2013, с. 162-197).
Після створення незалежної української держави українська меншина, яка проживає в Польщі, долучилася до формування позитивних відносин між Республікою та Україною. Однак питання меншини не було головною темою в офіційних польсько-українських відносинах. Українська держава також жодним чином не підтримувала свою меншину в Польщі. Поява незалежної України уможливила контакти між польськими українцями та батьківщиною, що проявилося у розвитку прикордонних регіонів та збільшенні прикордонного руху, якого майже не було до 1991 року (Barwinski 2012a, с. 142-149).
Закон від 6 січня 2005 року “Про національні та етнічні меншини і регіональні мови” ввів офіційне визначення термінів “національна меншина” та “етнічна меншина” і визначив групи, до яких ці терміни застосовуються. Було виділено дев’ять національних меншин, які отримали спеціальний правовий захист: білоруська, чеська, литовська, німецька, вірменська, російська, словацька, українська та єврейська, а також чотири етнічні меншини: караїмів, лемків, ромів і татар. Усі меншини повинні були відповідати умові історичної вкоріненості в життя польської держави, зокрема, їхні предки повинні були проживати на території в межах нинішніх кордонів Польщі щонайменше століття (Lodzinski 2000, с. 306).
Освіта української меншини
Завдяки можливості навчання рідною мовою та збереженню традицій і культури, освіта є одним з найважливіших аспектів життя української національної меншини в Польщі. Положення про освіту не були детально розроблені в законі 2005 року, оскільки всі чинні положення в цій сфері випливають із Закону про систему освіти від 7 вересня 1991 року. Відповідно до нього, державні школи зобов’язані надавати учням, на прохання їхніх батьків, можливість підтримувати почуття національної, етнічної, мовної та релігійної ідентичності, організовуючи вивчення їхньої мови, історії та культури (ст. 13). Детальні питання, що стосуються способу організації зазначених занять, їх статусу та обсягу годин, визначені положеннями Розпорядження Міністра національної освіти від 14 листопада 2007 р. про умови та порядок виконання державними дитячими садками, школами та установами завдань, що дозволяють учням, які належать до національних та етнічних меншин і громад, які розмовляють регіональною мовою, підтримувати почуття національної, етнічної та мовної ідентичності (Законодавчий вісник 2007 р., № 214, поз. 1579).
Залежно від кількості учнів, які відвідують “уроки меншин”, розрізняють чотири типи шкіл: з непольською мовою навчання, двомовні школи, школи з додатковим вивченням мови меншин та міжшкільні групи. Для того, щоб запровадити вивчення мови меншини або регіональної мови, а також вивчення історії та культури меншини, в дитячих садках, початкових і середніх школах повинно бути щонайменше 7 учнів, а в старших класах – 14 учнів. Крім того, школа може організовувати уроки географії країни, з якою ідентифікує себе меншина. Якщо не набирається достатня кількість учнів або не вистачає кваліфікованих вчителів, можна організувати міжшкільні підрозділи, в яких можуть навчатися не менше 3 і не більше 20 учнів (Законодавчий вісник 2007 р. № 214, поз. 1579). Це особливо важливо для невеликих громад, які живуть дисперсно, як, наприклад, українці.
Незважаючи на те, що закон 1991 року вимагає, щоб державний бюджет фінансував роботу шкіл, розробку і публікацію навчальних програм і підручників, підготовку вчителів, організацію культурно-освітніх заходів та інвестиції в освіту, школи, що надають освіту учням з числа національних меншин, стикаються з великими фінансовими труднощами. Часто це невеликі заклади, часто в сільській місцевості, які дуже дорого утримувати. Бракує відповідних навчальних програм і сучасних підручників, а кількість вчителів, підготовлених спеціально для викладання базових предметів у двомовних школах або школах з навчанням мовами меншин, є недостатньою (Lodzinski 2005, с. 188-194).
Таким чином, незважаючи на офіційне виконання всіх пов’язаних з освітою зобов’язань за ратифікованими міжнародними договорами, а також позитивний висновок Вищого аудиторського управління у 2010 році про діяльність органів державного управління щодо збереження та розвитку мов, захищених законом 2005 року, освіта меншин, особливо державна, стикається з багатьма проблемами, а реальна участь української національної меншини в класах, які підтримують національно-етнічну ідентичність, особливо для учнів, які проживають у розпорошеній сільській місцевості, часто є складною (Pogorzala 2015, с. 111-115).
Найбільше зростання кількості шкіл з вивченням мови, історії та культури української меншини та учнів, які їх відвідують, відбулося в 1990-х роках. Між 2000 і 2005 роками ситуація стабілізувалася (Pogorzala 2015, с. 117-118). Після 2005 року інтерес до освіти меншин знову зріс (Таблиці 3 і 4). У випадку української меншини зросла як кількість навчальних закладів, так і кількість учнів. У 2015/2016 навчальному році українську мову вивчали 3 136 учнів у 186 школах.
Представники української меншини в Польщі характеризуються відносно високим рівнем освіти. Хоча це загалом позитивне явище, воно водночас посилює асиміляційні процеси. Культурне життя української меншини зосереджене на підтримці народної творчості (концерти, фестивалі, театральні вистави), а це означає, що українська інтелігенція не завжди має можливість реалізувати свої культурні чи освітні прагнення. Цього не змінює навіть можливість вивчення української мови та культури в багатьох польських університетах, зокрема у Варшаві, Кракові, Вроцлаві, Щецині та Любліні. Знання української мови вважається однією з найважливіших ознак українськості. Ідентичність також підтримується через релігійну відмінність (належність до Греко-Католицької або Православної Церкви), культивування народних і сімейних традицій, а також інтерес до історії та сучасного становища українського народу (Саксон 2014, с. 126-127).
Висновок
Вивченням проблематики української національної меншини в Польщі займаються дослідники різних наукових дисциплін. У Польщі, незважаючи на відносно низьке національне та етнічне розмаїття до повномасштабного вторгнення Росії в Україну в 2022 році, знання на цю тему поступово розвивалися і поглиблювалися, особливо соціологами, антропологами та істориками.
Українці як національна меншина, а не біженці та економічні мігранти, є найбільш територіально розпорошеною національною меншиною серед усіх національних та етнічних груп Польщі. Нині вони проживають переважно на півночі Польщі, але традиційним ареалом їхнього розселення була південно-східна частина Польщі. Через таку високу концентрацію вони не утворюють великих скупчень. Асиміляційні процеси найбільш помітні серед українців через високий рівень розпорошення після Другої світової війни.
Ми дослідили також організаційну інфраструктуру української національної меншини в Польщі, і слід зазначити, що Об’єднання українців у Польщі є найпотужнішою організацією, яка сприяє вивченню української мови, адже знання української мови вважається однією з найважливіших ознак українця в Польщі.
Було вирішено законодавчі питання щодо функціонування національних меншин та мов меншин. Найбільш значущим законом у цьому відношенні став законопроект “Про національні та етнічні меншини і регіональні мови” 2005 року, який запровадив офіційне визначення термінів “національна меншина” та “етнічна меншина”. У вищезгаданому законі було визнано важливість навчання мовами національних меншин, що знайшло своє відображення і в інших частинах польського законодавства. Закон про об’єднання, прийнятий у 1989 році, дозволив створювати організації національних меншин.
Крім того, ми дослідили, що найбільше зростання кількості шкіл, які пропонують навчання мовою, історією та культурою української меншини, та учнів, які їх відвідують, відбулося в 1990-х роках. Між 2000 і 2005 роками ситуація стабілізувалася. Після 2005 року інтерес до освіти меншин знову зріс, що може бути пов’язано з фактом вступу України до ЄС. Слід підкреслити, що освіта українських національних меншин, особливо державна, стикається з багатьма проблемами, а реальна участь представників української національної меншини в класах, що зберігають національно-етнічну ідентичність, особливо для учнів, які проживають в розрізнених сільських районах, часто є складною. Стаття підготовлена за підтримки Вишеградського фонду та Центру досліджень меншин Лодзинського університету.
Автор статті: політолог Мар’ян Лопата.
Читайте також: Правові питання викладання української мови в Польщі з 1991 року