Цього дня, 22 вересня 1939-го року червона армія вступила у місто Львів. День цей вартий уваги хоча б тим, що Львів, як місто європейської цивілізації вперше зустрівся з більшовицьким світом, який до того часу був герметично ізольований від Европи.
Інформує Це моя Україна з посиланням на Facebook Гриць Совків
Нижче фрагменти тогочасних спогадів отця Гавриїла Костельника , зібраних Міленою Рудницькою і вперше опублікованих у Празі 1944 року:
“…Це був історичний день: п’ятниця 22 вересня. Соняшний день, сам південь. «Доблесна» червона армія в’їздила до Львова з Личаківської рогачки. Ми несміливо заглядали крізь вікна з будинків св. Юра на Городецьку вулицю. Несміливо тому, що червоноармійці тримали в руках готові до вистрілу рушниці з наїженими багнетами, спрямовані на кам’яниці… Їхали менші танки та авта з вояками. На деяких автах при красноармійцях пишалися місцеві підростки з червоними кокардами…
Наступного дня ми стрічалися з красноармійцями вже віч-на-віч на вулиці. Перше, що нас вразило, це пролетарський вигляд большевицького війська й дуже простий одяг, навіть у командирів, дальше, неінтеліґентні, некультурні обличчя та простацькі рухи.
Справжнє обличчя большевицького війська пізнав я аж тоді, коли я вперше побачив більший відділ піхоти. Коліна тремтіли мені з сорому перед поляками, бо, все ж, це було військо держави, якої складовою частиною була й моя батьківщина, Україна. Юнаки, почорнілі з нужди, здригльоватілі наче пригнилий гарбуз, без життєвої сили, ледве ногами волочили. Мимохіть я пригадав військо царської Росії з світової війни 1914 р. Тамте, це була здорова зелена галузка, а большевицьке військо — напівсуха галузка з пожовклим листям. Мені стало ясно, що большевики знищили людську расу. І на це пішли всі безмежні жертви та страждання 150 мільйонів людей за 22 роки панування большевиків! Ота думка, яку я тоді перший раз усвідомив собі, пригнітила мене з такою силою, що я справді охляв у колінах.
По якомусь часі до командирів стали приїздити їх жінки. Всі командири були молоді (вже вихованці революції) — від 20 до 30 років, а їх жінки ще молодші. По цих молодих жінках не було видно виголодження. Жінки мають більшу вітальну силу й менше потребують до прожитку, ніж чоловіки. Але старі бабусі виглядали дуже збідовані й затуркані. Зате по жінках найвиразніше можна було пізнати жебрацьку нужду. Приїздили голі-босі й щойно в нас одягалися. Жінки командирів мали вигляд дівок з колгоспу. Свою приналежність до інтеліґентської “кляси” (у “безклясовому” большевицькому суспільстві) вони зазначували коротко підстриженим волоссям та грубо пофарбованими вустами. Командири й навіть прості вояки зазначували свою культуру обов’язково виголеною потилицею.
Кожну особу, що прибула з большевицького царства, наші люди відрізняли вже з вигляду. Це були інші люди, з іншою зовнішністю, іншою поведінкою та з іншою душею. Люди, яких виховала 20-річна, найжахливіша й найбільш божевільна революція. Тому то наші люди й відчували потребу називати їх збірною назвою: “совєти”, без огляду на те, чи це були українці, москалі, жиди чи інші.
Большевики цілком прибили життя в своїх червоноармійців. Чи в трамваї, чи на вулиці, командир це була смиренна, непевна себе людина, немов вівця, що кожному вступається з дороги. З бундючности, зухвальства, з буйної радости життя, терор і горе «перманентної» революції не лишили сліду. Красноармійські відділи співали тільки за наказом і завсіди ті самі “казьонні” пісні: “Москва моя” і “товариш Сталін” — ці слова раз-у-раз вибивалися з-поміж інших.
На основі таких спостережень усі ми думали, що большевицьке військо розлетиться після першого німецького удару. Бажання викривляє дійсність. Ми не брали до уваги хоч би того характеристичного факту, що ніхто з нас не мав охоти йти до большевицьких виборів, а все ж усі йшли голосувати… Терор має свою силу, як самум на Сагарі, що несе піщаний пил із собою. Він не створить скали, але пересуває піщані горби. А большевики — майстри в терорі, яких ще світ не бачив.”
